Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/76

Цю сторінку схвалено

— Е, — каже Добробит, — вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо й до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було, бачили, що буде, того не знають люди, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше нумо випиймо по добрій повній та й затягнім, щоб аж гори лунали:

Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой, ну-ну! Ой, ну-ну!
Бо веселю родину!

Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло, ні впало, прийшов «ферделюнок»[1] від пана Гопмана: завтра на восьму годину рано такий та такий Добробит має ставитися в канцелярії!

Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тільки може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою[2], «штрофу»[3] ніякого на мені нема, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та, що діяти, коли наказ, то треба йти.

На другий день раненько казав Добробит запрягти коні та й поїхав ставитися до пана Гопмана.

— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.

 
  1. «Ферделюнок» — ферлядунок, судова повістка.
  2. Стояти в праві — судитися з кимсь.
  3. «Штроф» — штраф, кара.