— Е, — каже Добробит, — вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо й до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було, бачили, що буде, того не знають люди, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше нумо випиймо по добрій повній та й затягнім, щоб аж гори лунали:
Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой, ну-ну! Ой, ну-ну!
Бо веселю родину!
Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло, ні впало, прийшов «ферделюнок»[1] від пана Гопмана: завтра на восьму годину рано такий та такий Добробит має ставитися в канцелярії!
Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тільки може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою[2], «штрофу»[3] ніякого на мені нема, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та, що діяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти коні та й поїхав ставитися до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.
