потопить нас у цілковитій пітьмі, але це їй не вдалося. Навпаки, чим ближче ми підходили до неї, тим вона меншала, стягала свої обриси і вкінці ми побачили, що це не хмара, а тільки величезна статуя серед рівнини. На п'єдесталі з чорного мармуру сиділа на склублених хмарах мармурова фігура мужа з довгою, кучерявою бородою, блискучими очима і з в'язкою золотистих стріл у високо піднесеній правиці. Його голова була окружена вінком золотистого проміння, а ліва рука держала випуклий щит. П'єдестал був, мов гора, що перегатила нашу дорогу, а колос на тім п'єдесталі, бачилось, уперся головою в хмари. А перед статуєю ми побачили незлічиму силу народу в найрізніших одягах і поставах. Одні вдягнені в довгі, білі плащі, з вінками на головах, танцювали під дзенькання монотонної музики; інші на розпалених кострах палили жертви; знов інші зі стурбованими лицями, на колінах лізли по гострім камінню, щоб устами доторкнутися до того чорного мармуру; а з боку заковані в кайдани невільники з похиленими лицями чекали, чи скоро поведуть їх на заріз на честь того колоса.
— Хто це такий? — запитав я свого провідника.
— Символ. Закаменілий виплід їх власної уяви, що зробився їх володарем, їх тираном. Для нього їх танці й кадила, їх сльози і кров. В ім'я будучого, якого не знають, убивають теперішнє, те що бачать і чують. Щоб спасти себе від терпінь фікційних, непевних, завдають собі
