— Це наша жертва, — мовив мій провідник, похиляючи лице. — Молімося, щоб та найсвіжіша жертва, замучена за правду й волю, була остання і щоб відтепер не треба вже було таких жертв.
І припавши лицями до землі, ми молилися духом і чуттям і сльозами, цілуючи землю, скроплену кров'ю мученика. А коли ми встали, мій провідник узяв у руку сокиру і наблизився знов до шибениці.
— Храм наш в дусі і в правді, — мовив.
— Ті, що своєю кров'ю записали її свідоцтво, повинні бути для нас дороговказом, але не божками. Їх побіду, але не їх мощі будемо святити.
І мовлячи це, підняв сокиру і вдарив. Упала й на порох розсипалася шибениця, — впали й розсипалися всі аж до найдальшого краю круговиду. Тільки широкий пояс родючої, буйною зеленню покритої землі визначував слід давно перебутих і похованих страждань і боїв і побід незлічимих людських поколінь. І в мойому серці розвіялось важке, тривожне чуття; з більшою бадьорістю, покріплений на силах ішов я далі за своїм провідником і мені здавалося, що кожний атом тої землі, того повітря вносить нові сили, нові думки, нові, свобідніші почуття в мою істоту. Я почув себе немов членом тої самої сім'ї, одним із витворів і здобутків тих боїв і страждань тисячелітніх, одним із щасливих спадкоємців тих побід.
Та ось якась темна, величезна хмара, з блискучими, гострими шпилями виросла на сході, простерлася грізно і закрила перед нами сонце. Хвилину здавалося, що
