читаюча публіка від них одвертається. Вже що, а що, — а це ж напевно сказати можемо, що школа Золя не прийметься серед нашої суспільности, а по крайній мірі в тій драстичній формі ні, в якій її представляє І. Франко. А тим часом немалої наподіває вона шкоди, найбільшої вже тим, що справді талановитий письменник, великої щирости чоловік і невтомимої праці труженик остає майже без впливу на суспільність, серед котрої жиє. Авжеж велика штука писати, — каже Брандес, — але ще більша — вжитись у суспільність і писати так, щоб люди читали, читанням переймались і за письменником до лучшого прямували.
Цеглинський Гр.
Вельми шановний пане Редакторе!
Прошу вас о поміщення в Вашім ціннім часописі «Зоря» цих кількох уваг в інтересі публічної дискусії над справами літературними, котра єсть головною условиною їх всестороннього зрозуміння й розвою.
В ч. 11. сьогорічної «Зорі» помістив д. Ц. розбір мого оповідання «Місія» (замічу мимоходом: перший, хоч скількинебудь докладніший розбір моєї праці в галицько-руській публіцистиці). Очевидно, не моє діло судити, наскільки суд критика про мою літературну діяльність і про моє оповідання оправданий. Тільки про дві точки тої критики хотів би я дещо запримітити. Шановний критик зове мене «одним із найвидатніших поборників натуралістичного напряму в нашій літературі», a мої писання натуралістичними, а — дальше виводить (не суджу про те, чи умотивовано, чи ні), що всі герої моїх оповідань «лише з імени реальні, цілою ж своєю психічною подобою й світоглядом видумані, фантазією письменника суб'єктивно перетворені». Очевидна річ, що в такім разі мої писання не натуралістичні. Питаюсь за тим: на якій підставі шановний критик спершу назвав їх сам натуралістичними (бо я сам ніде й ніколи не називав їх такими), а після відхрещує їх від тої назви?
Впрочім, бажалось би почути від шановного критика трохи докладнішу дефініцію «натуралізму, бо та, котру він дає, зовсім не підходить напр., до головного представника тої школи — Золя. Яку
