тепер панують над вами по свойому звичаю.
— Старих тиранів і визис…
— Ну так, стару апатію, безкритичність, лінивство та трусливість.
— Ей, жартуєш, а діло занадто поважне. Нужда у тих людей велика, моральна може ще гірша, ніж матеріяльна. В мене серце розривається, коли дивлюся на це все, коли мушу бути свідком її зросту. І ось я дійшов до переконання, що дотеперішня дорога була хибна.
— Ну, нарешті! — скрикнув з відтінком радости Хома без серця.
— Уряд попхнув нас на дорогу мирного розвою, організації, парламентарної праці. Він знав, що чинить. Це була хитра штука, спосіб, щоб звести нас із нашої властивої революційної дороги. Коли дальше підемо в тім напрямі, мусимо занидіти і зогнити; гниль міщанських партій уділюється й нам. От тим то я прийшов до переконання, що конче треба звернути на іншу дорогу.
— На іншу дорогу?
— Так! Сили нагромаджені досі в легальних організаціях випробувати й насталити в нелегальній боротьбі.
— І змарнувати.
— Виборену досі міру політичної свободи ужити як операційну підставу для заснування великої боєвої організації.
— І стратити.
— Ах, не перебивай мене! Хто нічого не має, той не може нічого стратити.
— А те, що досі виборено і запрацьовано, це ти вважаєш нічим?
