уст почути, що маю думати про неї. Та поперед усього скажи мені по-щирості: піддержуєш усе ще надію бідних людей?
— Так, хоча…
— Хоча сам ти стратив її! Я так і знав. Гей, гей, великий переворот заставляє довго ждати на себе, не приходить.
— Це ще не найгірше лихо, — відповів із затурбованим видом Хома з серцем. — А бачиш от що! Люди, як звичайно, по дорозі до тої далекої мети познаходили багато дечого такого, що довело їх до забуття властивої мети. Уряд дав нам новий закон промисловий, каси недужих та забезпечення від випадків, попхнув людей до організації, дав ніби то їм самим у руки поправу їх долі. Якийсь час здавалося, що вони, засукавши рукави, взялися праці. Переведено завзяту боротьбу за опанування тих інституцій, і справді соціяльно-демократичні робітничі організації одержали побіду. Виборено також сяку-таку свободу слова і зборів. Такі грубі процеси, якими мордовано нас колись, тепер, можна сказати, вже неможливі…
— Алеж це все дуже гарно! — скрикнув Хома без серця.
— Власне, власне це найгірше! — пропищав майже тривожно Хома з серцем. — Люди не мають тепер за що боротися, нудяться, розкрадають гроші в касах, сваряться за особи і свищуть на принципи.
— Для мене це зовсім ясне й природнє. Ви до своїх нових організацій поприймали старих тиранів та визискувачів, і вони
