Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/390

Цю сторінку схвалено

венний будяк, що запоганить квадратову стопу землі. А дивіть, скільки мільйонів їх літає.

— Що ж, синку, нехай собі літають. Ми їх не зіпремо.

— Але ж вони відберуть нам землю з-під ніг.

— Не бійся, синку: Бог ласкавий. Не кожне таке насіннячко мусить зійти й вирости. Мільйони їх летять і мільйони їх пропадуть. Та й ми також не без рук. Зробимо, що зможемо, щоб не дати їм занадто паношитися на своїй землі.

Коли настала осінь, я знов поїхав із батьківського дому в світ у школу. Мені не довелося вернутися додому, аж за десять літ. Наближаючися до рідного села, я пригадав собі толоку і був цікавий побачити, які поступи зробила за той час будякова армія. Певно, тепер ця толока буде одним будяковим морем, перерізаним хіба одною доріжкою. Я не мав якось відваги запитати про це свойого візника, для того ждав, поки не доїдемо на місце. Ось уже знайомий горбик, по якому закручується змією дорога, ось стара громадська ліса, яку відчиняє перед нами старий дід Панько з насуненою на лисину кучмою, хоч надворі стоїть літня спека. Ось ми й виїхали на толоку. Що за диво! Ані одного — кажу тобі, ані одного будяка з тих гордих велетнів, що тут уперед пишалися такими густими лавами та островами. Десь-не-десь стирчить по одному невеличкому будячкові, але вже зовсім іншої породи, не такої, як мої колишні знайомі. А скрізь на толоці по