— Викосити їх.
— Уже ми косили, синку, та нічого не помагає. Ще дужче ростуть.
— Розорати толоку.
— Цього нам не вільно. Толока громадська. А громада волить мати хоч тінь своєї вигоди…
Я не раз ходив і придивлявся тому будяковому полю. Воно, здавалося мені, навіть без вітру шелестіло. Здоровенні будяки, заввишки в ріст високого чоловіка, стояли, як густий ліс, і хитали своїми головками, мов сміялися з моєї безсилої туги за гладкою, м'якорунною толокою. А коли звернуло на осінь і в усіх головках подостигали купки вовнистого насіння, тоді кожний подув вітру розганяв мільйони тих пухових зерняток на всі боки. Одні підіймалися високо в повітря і летіли милями; інші неслися хмарами понад землею, чіплялися плотів і дерев, заповнювали рови, покривали ставки і калюжі біластими ниточками свого пуху, застилали людські подвір'я, засівали всі поля, огороди, сади проклятим будяковим насінням, залітали навіть до хат і товклися по вікнах, немов бажали доконче сказати хліборобам, що будякова армія грозить забрати у них усю плодючу землю, занапастити всі їх, з таким трудом управлені, ниви, закрити ввесь світ перед їх очима. Мені страшно робилося на вид тої безмежної сніговійниці будякового насіння і я мало не з сльозами на очах показував їх батькові…
— Таточку, що буде з нами? Адже кожний такий пушок, це ось такий здоро-
