злякався. Він добре знав, що не такий страшний чорт, як його малюють і кивнувши Згоді пальцем, відійшов з нею на бік і сказав:
— Ти, кумонько, не дуже лякайся того, що ця старушечка говорить. Балакуча вона, про це нема що й казати, і норовиста. Стаття в «Червоной Руси» сяк чи так проти нас буде, про це також не бійся. Але й на те я не радив би дуже зважати. Людям рота не заткнеш, а частенько вони навіть не такі злі, як би це з їх слів здавалося. От, мелють собі, щоб теркотіло, хоч муки з того млива ніякої нема. Але з другого боку ось що я тобі скажу. Руїнка наша таки має й за собою трохи правди. Подумай лишень, скільки сот літ від часу князя Облупа Скорпіоновича вона ось тут простояла, а ще й тепер, коли їй добре придивитися, то така, нівроку, тверда та кремезна, що дай Боже всякій новій будівлі. Так знаєш, що я тобі пораджу? Ми її трошки обчистимо, обхамраємо, де треба підмуруємо й повернемо під свою нову будову. Старий фундамент, ручу тобі, так кріпко збудований, що простоїть ще довгі віки.
Згода задумалася, але по її добродушнім лиці видно було, що такий вихід з неприємної суперечки був і для неї самої приємний.
— А ти подумай, — договорював Шлендріян, — скільки то ми роботи й кошту ощадимо бідним людям, маючи такий шмат уже майже готовий.
— Та воно би, кумоньку, не зле було, — сказала зітхаючи Згода, — тільки, бачиш,
