кумонько, ми собі сьогодні обоє гарненько оглянемо ґрунтець, витичимо, де, що й як має бути, а завтра, дасть Бог дочекати… Чи властиво ні, завтра не можна! Завтра святенько, наше будівницьке свято. Положенія ризи, завтра вже мусите потерпіти, кумко солодка! Але після завтра ми гарненько вийдемо й духом усьому дамо раду.
Що було робити! Згода згодилася на раду свого кума й вони пішли оглядати ґрунт. Підійшли до Руїни.
— Ну, Руїнко, старушко шановна, — сказав до неї Шлендріян, — тепер тобі мабуть остання година приходить. Годі тобі, серденько, на світі Божім довше заважати, пора на спокій! Ми тебе помаленьку дзюбаками та залізними ломами на шматочки дрібненькі, та в онту багнюку і впремо. Там і тобі буде спокійніше й нам не без вигоди.
— Що, що, що? — промимрила Руїна. — Ви, мене? Таку стару історичну пам'ятку та дзюбаками, та ломами, та в багно? Зрадники! Нігілісти! Космополіти! То так ви свою святу батьківщину і бувальщину шануєте?
Згода аж затряслася, почувши ті слова, аж поблідла й похолола від п'ят до голови.
— Але ж серденько моє, свята Руїнонько, — сказала вона. — Змилуйся над моєю головою! Мене угоджено на цім пляцу побудувати новий дім. Як же я можу це зробити, не усунувши тебе? І чи не досить ти жила на світі? Дозволь, моя дорога, і наступникам твоїм наступити на твоє місце!
