будівлею і опісля легко справлюся, коли тільки…
І вона злорадно зареготалася.
— Ну, що ж бо ти, сестрице, так погано смієшся і не договорюєш? — З сумовитим закидом, простягши лице й уста вниз, сказала Згода. — Коли тільки що?
— Це вже моє діло! — відрізала Незгода. — Іди собі і приймайся за будову і дай мені чистий спокій!
Згода знала норови своєї сестри, знала, що коли та раз сказала: іди собі, — то вже небезпечно далі надоїдати їй. То ж хоч і як хотілось їй знати ті слова, котрих не договорила Незгода і в котрих було щось похоже не то на сміх, а не то на якусь таємну погрозу, — але з другого боку рада була, що Незгода хоч раз у своїм життю згодилася на її прохання й дала їй слово, що не буде їй мішати при роботі, не буде рити під нею, ані інтригувати проти неї. З легким, супокійним серцем вона пішла до себе і прийнялась пильно за своє діло.
Ґрунт, на котрім мав будуватися дім бідних людей, був не зовсім чистий. Одна часть його занята була старою руїною, друга довгий час служила сусідам за смітник, а третя була колись сажавкою[1], а тепер простим багном.
— Треба буде очистити той ґрунт, — подумала Згода й пішла шукати робітників.
— Що вам, паніматко, далеко шукати, — сказав, здибавши її на вулиці, старий під-
- ↑ Сажавка — маленький ставок.
