— Так, — протягнув редактор ущіпливо, — спасибі вам за ласку, що називаєте нашу газету зеленою пашею.
— Алеж бійтеся Бога! — скрикнув я, помітивши непорозуміння, — я говорю про слова в вашій переписці.
— Які слова?
— А про загальне довір'я публіки. Хіба цього мало?
— Е, чорт би побрав довір'я! Воліла б публіка менше довіряти, а більше пренумерувати[1] і точніше платити, то ліпше було б!
Я очі витріщив і о світі забувся.
— Та хіба ж у вас довір'я не значить цього всього разом? Як же публіка довіряє вам, коли вас мало читає й неточно платить?…
Редактор жалісливо похитав головою, сказав: «наївний чоловіче!» й пішов своєю дорогою.
Швидко опісля мав я другу розмову з другим редактором. Було це в більшім товаристві. Пан редактор сидів серед кружка людей і удавав вольнодумця.
— А я вам кажу, що той союз з чорними рясами не доведе нас до доброго кінця! — говорив він поважно.
— Чого ж це ви в своїм органі так гаряче за ними вступаєтесь, — спитав я, — так завзято поражаєте всіх — і ворогів дійсних і мнимих?
— Е, не забувайте, що публіка, котра читає мою ґазету…
- ↑ Пренумерувати — передплачувати.
