— Краківський «Czas»? Хіба ж він і тут має повагу?
— А ти як думав? Розуміється.
— Га, то в такім разі мені тут нічого робити.
І вже подався, щоб іти геть, та нараз зупинився, мов остовпілий.
— Святий Петре, — скрикнув, — гей, святий Петре!
— Ну, чого тобі ще? — запитав святий Петро, вихиляючи голову крізь віконце над фірткою.
— Скажи мені, будь ласкав, що мені робити, куди податися? Був я в пеклі, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Де ж моє місце?
— Або я знаю! — відповів святий Петро, здвигуючи плечима.
— А хто ж це може знати?
— Пан Біг знає. А ти йди собі, а там побачиш.
— Га, коли так, то нехай буде й так, — відповів покірно Русин. — Бувай здоров, святий Петре!
І Русин зняв капелюх із голови й поклонився святому. Та в тій хвилі дика думка стрілила йому до голови. Замахнувши широко капелюхом, він через високий мур кинув його до раю. Капелюх був увесь поляпаний пекельною смолою, від якої почав розходитися по раю страшенний сморід.
Між святими вчинилося замішання, крик і репет, а Русин під брамою також наробив ґвалту.
— Віддайте мені мій капелюх! — верещав він. — Передо мною далека дорога, якже я піду без капелюха?
