Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавалося, що райська брама ось-ось близенько від пекельної, так що лиш рукою подати, то коли прийшлося йти від одної до другої, Русинові видалося це безмірно важкою працею. Він ішов і йшов — здавалося, віки, тисячоліття, а брами раю як не було, так і не було.
Сотки разів ослабало його тіло, не ставало духу в груді, тьмилося в очах, і зневіра кліщами стискала серце, але його тверда воля, ота стара руська упертість усе наново попихала його в дорогу. Нарешті задиханий, утомлений, ледви живий він застукав до вузької небесної фірточки.
— Хто там? — запитав із середини святий Петро.
— Я, Русин, — відповів наш герой.
— Русин… Русин… Русин, — муркотів святий Петро. — Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твоєї кондуїти. Е, братку, та бо ти гайдамака!
— Що ж, — чухаючися в потилицю, мовив Русин, — був той гріх! Алеж, святий Петре, візьми під розвагу, які на це були причини і яка за це покута!
— Те,-те,-те! Знаємо це, знаємо! Алеж бо тут стоять іще інші гріхи. Ти, братку, підкопувався під повагу держави й церкви.
— Хто? Я? Коли? Як?
— Е, довго би це було толкуватися перед тобою, а мені ніколи. Прочитай собі краківський «Czas»[1], то сам переконаєшся.
- ↑ Польська консервативна газета.