пекельна смола вухами ллється. Ану но, кому там не гаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину й почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна кітла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, ані не рушить!
— А там що за дідько такий тяжкий!? — крикнув Русин, спльовуючи в долоні.
— Гріхи наші! Гріхи наші! — мимрили грішні душі в смолі. — Господи, змилуйся, відпусти нам наші гріхи!
— Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа! Ану догори! — крикнув Русин, і дрюк з наліпленими до нього душами легко, як перце, вилетів у повітря, аж кипуча смола оббризкала Русинові всю крисаню[1]. Обтріпалися грішні душі, мов мухи, видобуті з води, і, глибоко зідхаючи, полетіли вгору.
— Кому гаряче, нехай іде охолодитися! — мовив їм Русин. — Бачите онту діру в стелі? А я піду до інших кітлів.
І йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усі чортяки завили з лютости й обурення на таке заворушення пекельного порядку.
До найстаршого чорта, Люципера, прилетіла ціла юрба чортів, кричачи й падькаючи на Русина.
- ↑ Крисаня — капелюх, бриль.
