їх у груди свого завідателя. Той упав без духу, лише ногами затріпав. Чужий завідатель відскочив і наробив гвалту. Прискочили гайдуки, зв'язали злочинця, а бачучи, що завідатель не жив, зложили його на ноші й казали мужикам нести до двору, а за трупом вели зв'язаного убийцю.
— До тяжкої школи віддав єси мене, Боже! Впровадив ти мене до тої вищої школи біди і двері затріснув за мною! Чи думав я ще вчора, коли легким кроком виходив з рідного двору, що нині поверну до нього з путами на руках, збитий в погорді, порівняний з найнижчими й супроти них навіть унижений, бо злочинець. І якже скоро та школа наповнила тіло моє терпінням, а душу розпукою!
Так думав пан, поступаючи посеред гайдуків на подвір'я свого двору. На ґанку сидів новий пан, — він знав, хто то був у його власній шкірі, але уста мав замкнені. Побачивши незвиклий похід, вийшов напроти нього. Поглянув супокійно, з виразом жалю, на трупа і на винуватого, довго вдивлявся в нього своїми лагідними очима, врешті запитав:
— За що ти вбив мого завідателя?
Пан чув, що в слові «мого» в його голосі тримтіла непевність, і догадався, що й у нового пана, помимо зміненого обличчя, пасмо свідомости свойого «я» не перервалося, лиш уста так само були замкнені, як і в нього. І відповів:
— Убив, бо так було треба.
