Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/310

Цю сторінку схвалено

— A так, бажаю вам поводження. Дай Боже щасливо дійти до цілі! А що ж пан?

— А що ж би? Знаєте, як то кажуть: добре дуріти, коли приступає. Виріс в достатках і розкошах і, хоч про господарство не має поняття, вважає себе, Бог знає, яким господарем, бо все йому ведеться. Цікавий я, як то йому буде вестися без мене. З великої розкоші забажав нарешті побачити біду і вчора мало що весь дім не перевернув догори ногами, найстарших слуг зі служби понаганяв.

— За що?

— Від кого лише почув слово «біда», зараз жадав, щоб йому показав ту біду.

— Ха, ха, ха!

— А коли ні, марш зі служби! Ледве нині його упросили, щоб змилосердився над людьми.

— То диво!

— Дурний він, дурний: думає, що як досі було йому добре, так і навіки буде. Гей, пізнає він ще біду, аж йому вухами наллється. Ну, а як же з вашими ощадностями? — запитав місцевий завідатель чужого.

— О, мені ще далеко до цілі, — відповів замісцевий. — У мене пан бита бестія, але проте чоловік до тисячки готовими, крім пенсії[1] щороку, якось назбирає.

Дальше пан не міг слухати розмови тих чесних людців. Майже не тямлячи, що робить, устав, узяв залізні вила і, супокійно зблизившися, з цілої сили всадив

  1. Пенсія — платня.