— Як же ж покидати близьких смерти?
— До сто чортів, — крикнув отаман, — нехай і без тебе здихають, а ти йди! Пам'ятай, що як другий раз тут прийду, щоб я тебе вже не застав.
Отаман пішов, а пан стояв коло вмираючої, як оголомшений, дивуючися сам собі, в який спосіб він назвав її своєю жінкою, для чого відізвався на поклик «Грицьку», для чого не дав отаманові пізнати себе, яко пан. Стояв так довгу хвилю, подав води хворій, поправив лахмани на хлопцеві, що вже ледви дихав, хотів ще щось робити, сам не знаючи, що має робити, коли в тім скрипнули двері і увійшов отаман.
— Ти ще тут? — крикнув він замість поздоровлення.
— Алеж… Алеж… — простогнав пан, чуючи, що дрижить перед своїм власним слугою.
— Я тобі казав, лайдаку, йди! — крикнув отаман і щосили вдарив його костуром по плечах, потім вхопив за волосся й поволік від постелі до сіней. Пан ішов, як неживий, ані не думав супротивлятися.
— Бери шапку та вила! — крикнув отаман і, вдаривши його в карк так, що йому аж свічки в очах засвітилися, попхнув його вперед себе.
— Грицю! Грицю! — почувся з нутра хати протяжний, жалібний голос.
— Марш, нехай здихає стерво! — крикнув отаман.
Похиливши голову, як віл під обух, з вилами і граблями на плечах пан вийшов на вулицю.
