гірша. Поглянув на себе — на ньому була нужденна хлопська полотнянка, а під нею груба, зрібна[1] сорочка, перев'язана ликом замість пояса.
Знов голос, страшніший від першого. Зразу ніби початок якоїсь глибокої і болючої щикавки, а потім кашель сухий, довгий, невтишимий, що рвав груди і запирав дух, стискав серце слухача залізними кліщами.
Грім, котрий ударив о десять кроків від нього, не був би його так перестрашив, як той страшний кашель, що розливався цілою каскадою проразливих голосів, переходив у свист, у глибоке харкотіння, переставав і наново повертав, і здавалося, що кінця не буде мати. Під вражінням тих тонів пан стояв насеред хати, як остовпілий, не важучися навіть звернути очей у той бік, відки виходили вони.
Врешті кашель утих. І звільна, ніби пертий якоюсь непоборною силою, пан обернув очі в той бік. Ціле його єство тремтіло, він чув, що мусить побачити щось страшне, щось таке, чого ще ніколи в свойому житті не бачив. Та коли його погляд упав на пожовклий, дрижачий у предсмертних судорогах кістяк невісти, напівголий, відкритий з брудної плахти, зі спраглими вустами і палаючими від гарячки очима, у нього вернула пам'ять. Згадав усе: де він і хто його сюди завів, і по що? Згадав, що бачив оцю невісту вчора, пригадав навіть свої дикі, немилосердні слова:
- ↑ Зрібна сорочка — з селянського полотна, саморобна.
