Пізніші події та спостереження дали мені відповідь на це питання.
— Як же вам ведеться у Львові? — запитав я його раз у ході розмови.
— Увійде, — відповів він. — Останнього року мав я дві добрі лекції, можна було вижити сяк так.
— Ну, а брат допомагає вам дещо?
— А, мусить, — відповів він. — Щоправда, за кожним разом крутиться і в'ється, що не має відки, але все те пусті вимівки. Я не дам заблахманити собі очей.
— Ну, а може справді не має відки? — закинув я. — Бодай із боку не видно нічого. Хатина мізерна, поля мало, одежа на нім не абияка там.
— Е, що мене то обходить! — з лагідним усміхом відповів Маріян. — Аджеж він тут писар на три громади, може з хлопів дерти, скільки влізе, а мені там ні з кого нічого вдерти.
Мені зробилося якось холодно, коли я почув такі терпкі слова, сказані з таким супокоєм, з такою майже дитячою байдужністю, немов би «дерти» в поняттю Маріяна було щось так природне та конечне, як дихати або їсти.
— Ну — відказав я, — скільки мені здається, з тутешніх хлопів не багато й удерти можна. Всі тут такі вбогі та нужденні, що аж страх.
— То так тільки здається, — відповів спокійно Маріян. — А втім не бійтеся, — додав з усміхом, — хто хоче вдерти, той і з голої липи лика вдре.
І він при цих словах, як при добрім жарті, розсміявся голосно, що в нього
