— Знаю її віддавна. Була піячкою і неробою, тепер умирає на сухоти. Річ зовсім природня.
— Поглянь на оцього вітця, на його тверді, спрацьовані руки, на його лице, цей живий образ терпіння і глухого супокою.
— Те, те, те, худобина й нічого більше. Таку худобу завсігди треба держати на ланцюзі і під батогом, бо інакше буде кидатися і гризти людей.
— Але подумай: яка ж то страшна доля засуджує одних на те, щоб були худобою, щоб їх держано під батогом і на ланцюгах, а других на те, щоб жили в палацах і філософували про свободу і ублагороднення?
— Що ж в тім дивного? На гною цвіт виростає. Щоб цвіт зацвів, мусить мати під собою підстілку, що сама гниючи, достарчає цвітам життєвих соків.
— Але яка ж ціль тих цвітів? Пощо ж їх? Для чого та підстілка мусить гнити для їх поживи?
— Розвій думок і ідеалів, це найвища мета людськости, це цвіт її існування.
— Але пощо ж тих думок, коли для їх розвою дев'ять десятих людськости має бути гнилою підстілкою? Яка вартість тієї думки? Для кого вона має служити?
— Для себе самої. Думка сама для себе мета, в ній самій лежить її вартість.
— Дитиняча забавка — гірко промовив молодий чоловік, — пересипування піску з одної купки на другу. Але ні, коли ти розумний чоловік, то мусиш сам не вірити
