— Бо ти глядів оком, озброєним формулками брехливої науки.
— Яким же оком можу побачити її?
— Оком любови і співчуття.
Знову стидно й негарно зробилося панові на душі. Мовчав, потупивши очі в землю.
— Ну, що ж, хочеш бачити її? — запитав його товариш.
— Не знаю, чи потраплю, — несміло відповів пан.
— Знаю, що так, як тепер єси, не потрапиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить здібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім напрямі отворив очі?
— Хочу, — крикнув радісно пан.
— Не тішся тим! Хто більше бачить, той більше чує, а хто більше чує, той більше терпить. Попереджаю тебе отже, що це справа зовсім неприємна й не цілком безпечна.
Задумався пан, нарешті відповів:
— Дві бувають підстави людського щастя: розум і маєток. Коли цей новий змисл не ослабить у мені ані одного, ані другого, то що ж злого може мені статися?
— Не тільки не ослабить, але зміцнить, загострить ще. Тож хочеш, щоб я отворив, тобі очі любови і співчуття?
— Хочу.
— Ну, то ходи зі мною.
— Куди?
— До хати твого підданого, того мужика, котрого ти нині кіями велів навчати, що нема біди.
