кальним, сильнішим від людей, що панує над ними помимо їх волі? Але в такім разі мусив би я щось знати про неї. Кільканадцять літ посвятив я науці, пізнаванню минувшини, теперішности і окружаючої нас природи, а про біду, як про щось дотикальне, я не чув. Та й тепер хоч і як напружую свою думку, ніде не можу добачити її. В природі є порядок і гармонія всіх речей, певні, незмінні закони, але біди ніякої нема. І поміж людьми є також певна гармонія, порядок усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди, як якогось відрубного закону, як видимого явища. Ні, моя правда: біда, то лише прикривка нездібности або нечистого сумління.
— Неправда, — відізвався лагідний, але певний голос тут же обік нього. Без особливого страху або зачудування оглянувся пан, бо ж прецінь не було чого страхатися, він був на своїм подвір'ї, а ніч була така ясна. Обік нього нечутними кроками йшов парубок, убраний у легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним, на рамена розпущеним, волоссям. Не злякався пан, ані не зачудувався, побачивши його; так йому якось було любо на душі, як коли би з тим молодим чоловіком знався від найменшої дитини.
— Чому неправда? — запитав пан.
— Є біда поза людською виною і нездібністю, — відповів молодий чоловік.
— Чим докажеш її існування?
— Нащо доказувати, коли можеш її бачити на кожнім місці і в кожній хвилі!
— А чому ж я її не бачу і не бачив досі?
