Пан стояв і грізно поглядав на нього.
— Біда, кажеш? Що то значить біда?
Садівник подивився на пана не мудріше від мужика.
— Біда, ясний пане, то… то… то біда та й по всьому.
— Не кпи собі з мене, старий дурню, кажи докладно, а коли ні, то ще нині прожену тебе зі служби.
— А нехай Бог боронить, ясний пане! — крикнув старий. — А де ж би я подівся на світі? Я у небіжчика старого пана…
— Дуби смалені плетеш — перебив пан — не про те питаю! Кажи, знаєш біду?
— А хто ж її не знає, ясний пане?
— Ти за себе відповідай, а не за хтося! Знаєш її? Що вона за одна? Як виглядає?
Старий з зачудованням поглянув на пана. В голові йому майнула думка, чи пан, буває, не вдурів?
— А як же має виглядати, прошу ясного пане, — сказав, прижмурюючи повіки. — Подібна до старої баби, в лахманах, боса, голодна і нічим її наситити не можна.
Розгнівався пан на такий невчасний жарт.
— Що ж ти, блазню, думаєш, що я дурень такий, як ти, і плетеш мені дурниці. Хочу її видіти, хочу з нею познайомитися.
— Не дай того, Боже, ясному панові, — скрикнув старий.
— Не плети нісенітниць — крикнув пан, — коли я хочу! Або мені покажеш її ще нині, або не маєш у мене місця.
— Та відки ж я її візьму?
— З відтам, де вона є. Та ж ти її знаєш!
