хат. Із тої хатини долітали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:
— А коли ж бо мені належиться! — чути було голос Маріяна.
— А коли ж бо я не маю! — відповів його брат.
— А мені що до того? Я мушу мати, та й годі!
Брат мовчав.
— Продай корову! Адже маєш їх дві, — мовив Маріян.
— Алеж, чоловіче, чим же я буду жити в зимі? Стільки мойого всього достатку.
— О, так, ти собі тут будеш уживати, а я там, у Львові, гину з голоду.
— Уживати! — підхопив брат Маріяна, немов під вражінням болючого удару. — Уживати…
Затих на хвилю, а потім додав:
— Нехай тобі того Бог не пам'ятає! Щоби тобі ніколи не довелося уживати так, як я уживаю!
— Е, ти вже в почуття лізеш, Бога покликаєш! Але ні, братку, не здуриш фарбованими лисами! Знаємося на тім.
Сухий наружливий сміх Маріяна донісся до мойого слуху. Я пішов, не бажаючи далі слухати тої прикрої розмови. Хоч ледве від кількох день знав я Маріяна, серце якось болюче стиснулося в мене, і я почув щось, ніби гірке розчаровання:
— Гм, а той чоловік видавався таким лагідним, спокійним, тихим, а воно от що! Дивна річ!…
Коли другого дня я зустрівся з Маріяном, він знов був, як звичайно, чемний,
