половину того добра, що попередній небіжчик. Така то вже натура людська!
А хто ж тому винен, що старий рік так злобно панував і так погано порядкував? Чей же[1] певно не він сам. Бо коли ж йому було, в дванадцяти місяцях ростучи і старіючись, розуму набратися? А ще ж і ви, любі читачі, зразу, скоро тільки настав він, надто таки розпестили його, кланяючись йому, мов божкові, строячи його в квіти найкращих надій, леліючи його в золотій колисці блискучих ожидань. А до твердої, розумної роботи ви його не заставляли, то й не дивуйтеся, що він вам уродив замість жита мак і блаватки, а замість певної будучини злудні фата-моргана!
Мені жаль їх, тих старих, а так несправедливо укаменованих років. Коли б їм так одному з другим — гадав я собі — дати трохи більше часу до розвою, трохи старанніше виховання, не так би вони поставилися! Довго міркував я, як би зарадити цьому лиху, а далі таки не видержав і пішов сам від себе в депутації до пана Палюха, що то «состоитъ надзирателемъ бурсы Народного Дома[2]».
— Високоповажаний добродію, — зачав я свою орацію.
— Перепрошаю вас, — відрубав мені праведник, — я не єсьм жаден високоповажаний, ані не жаден добродій. Правильно говориться: «благородний господине».
