Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/271

Цю сторінку схвалено

З посеред юрби роздавався чимраз частіший сміх. Дзвіниця була переповнена молоддю, серед котрої кожний рух і слова патра розбуджували непогамований сміх і радість. А дзвони не переставали гомоніти ні на мінуту. Патер побачив, що труд його даремний, противно: чим більше він буде лютитись, тим смішніше буде його положення. І він роздумав, що ліпше уступити цим разом, в надії, що другим разом тим повніше осягне побіду. Солодко усміхаючись, він промовив:

— Ну, дзвоніть собі, дзвоніть, я приїду на другу неділю. Бог з вами!

Але сідаючи на бричку, що тут таки за церковною огорожею ждала на нього, він стисненим кулаком погрозив в сторону попівства і злосливо проворкотав:

— Почѐкай ти, стари шизматику, я цєбє науче!

1887 р.