піт дрібними блискучими краплинами; він нетерпливо прислухувався співові, котрий потоком виливався з церкви. Вже прочитано благословеніє, коли нараз патер з гніву малощо в голос не закляв — з церкви розляглось: Радуйся, Николає, великий чудотворче!
— З розуму зійшов піп, чи що? Захотілось йому сьогодні читати акафіст!
Але гнів на ніщо не придався, — треба було ждати кінця акафісту. А о. Чимчикевич немов би навмисно кожне слово виголошував протягло, поволі, мов би догадувавсь, якої муки зазнає патер Ґавдентій! Доброї півгодини тягнувсь акафіст; а як вимучився за той час патер на своїй кам'яній амбоні на сонячнім скварі, того ні пером описати, ні в казці розказати. Радо був би зліз він з плити й сів у холодку під дзвіницею, коли б не громада дітей і старших дівчат, котрі повиходили з бабинця і поставала під церквою, заєдно христячись і споглядаючи на нього.
При них злізати якось нескладно. Патер разів з двадцять посилав їх до чорта, але це небагато помагало. Дрібні крапельки поту давно вже перемінилися на ручайки, що тихо спливали долі щоками, по плечах і грудях. Сорочка була на нім зовсім мокра і прилипала до тіла. Кров била сильно в лице, голова горіла, в ухах шуміло, в горлі пересохло; патер став направду побоюватись сонячного удару або якої-небудь нагальної слабости.
Ну, слава Богу! Вже скінчився і акафіст! Він зідхнув свобідніше. Але що ж це?