довго ще сидів на ґанку своєї старої хати під тінею густо обвитої, розцвілої фасолі, сидів і думав про неждану візиту єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.
— Ой, не проста, не припадкова то річ, — думав він. — Не на мене одного гострять зуби ті єзуїти; тільки здається, що мене першого хочуть проковтнути. Що ж? Божа воля! Просив я Господа, щоб дозволив мені вмерти супокійно; та здається, що за мої гріхи не вислухав мене Бог. Прийдеться, мабуть, власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може і свої старі кості в ній зложити. Його свята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в ній переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просвітою, хитрощами, інтригою, протекціями і всякими мудрими штуками; а що ж ми поставимо насупроти неї? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землі, як вода злизує мул. А як же ж ми охоронимось від неї, де найдемо на неї лік?…
І о. Чимчикевич узяв старий молитовник в дерев'яній, полотном обшитій оправі, писаний грубим, хорошим почерком на старім, грубім папері. Це була єдина вартна річ, яку посідав він і цінив вище всього на світі. Старець розвернув книгу і почав поволі, голосно й виразно читати. Молитва успокоїла його; важке вражіння, викликане єзуїтом, розвіялося. Якось мимоволі очі Чимчикевича зупинилися на останніх листах молитовника, де він сам після старих записок, документів
