— То-то й горе, що ви не бачите їх! Посилає найстрашнішу духову заразу: духову сліпоту, двоєвірство й байдужність!
— Двоєвірство й байдужність? Як же ви це розумієте?
— Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліяля, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любесенько ходять за границю на православні служби Божі. Хіба ж це нічого?
— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше, і з легшим серцем. — Ну, це здається, не такий ще тяжкий гріх.
— Не тяжкий гріх? — аж закричав патер.
— Думаю, що ні. Аджеж і там одного Бога хвалять, ще й так само, як у нас.
Одного Бога! — розізлився патер. — От і турки також одного Бога хвалять. То ви певно позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?
— Ну, reverendissime, це вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тільки що вони самі не радо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.
— Ех, пан-отче, пан-отче! — з жалістю промовив патер Ґавдентій, киваючи головою. — І ви це говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!
