ладу про такі речі, що не торкаються зблизька до їх життя. Ну, і скажіть тепер, reverendissime, що мені робити! Дайте пораду! Чи гнівити Бога всує, призиваючи Його святе ім'я? Краще мовчати й накликати на себе гнів консисторії.
— Певна річ, — відповів, згоджуючись патер, — що більший гріх гнівити Бога, ніж консисторію. Але чим же ви прогнівите Бога, коли всяку неділю будете навчати своїх парафіян святій вірі і християнському життю?
— Тим прогнівлю: під час мого казання всі заснуть, а до того ще я й сам єресів наплету; он що! Вже я себе знаю добре і не пориваюсь на те, чого мені Бог не дав. А прикидатися, лукавити душею, вчити людей тому, чого сам не знаю, на те я, reverendissime, за старий, сумління не позволяє.
— Мій Боже! — загомонів патер Ґавдентій, — значить, ваші парафіяни так таки й живуть без науки святої віри?
— Так таки й живуть, — відповів о. Чимчикевич, звісивши голову на груди. — Правда, правда, читають усі й катехизис на пам'ять уміють, але більше нічого й не знають; бо й я сам більше нічого не знаю, а навіть і в катехизисі не все розумію, то й не все можу їм вияснити. Ну що ж робити, reverendissime, коли не розумію? Брався читати книги теологічні… Та куди тобі… Чи то очі в мене слабі, чи то пам'ять притупилася: ні в зуб не розумію. А тут люди прийдуть часом, питають: що воно це, а як розуміти те? Що ж я їм скажу? Буду брехати, коли сам напевно
