як кажуть. Тільки, що певно ніхто з них і не подумав, як то мені старому слухати такі закиди. Аджеж майте милосердя до мене! Бачите, я вже одною ногою в могилі; не нині, то завтра перед Богом на рахунок стану! Позвольте ж мені спокійно вмерти! Не затроюйте мені тих кілька останніх хвиль! Хіба ж я тому винен, що Господь десь там забув про мене й не бере мене до себе?
Голос старця урвався від заворушення і дві грубі сльози покотилися по його зів'ялих, поморщених щоках. Єзуїт сидів мовчки, понуривши очі й силкуючись не глядіти на о. Чимчикевича.
— Знаю я добре, — знов почав трохи спокійніше Чимчикевич, — що тепер пастирям треба більше знати і вміти; але я вже за старий, щоб учитися. От хоч би й ця св. догматика! Ще в семинарії мало я знав її; та й як там нас тоді вчили! А опісля і все до решти забув. Ну, й яке ж я казання скажу своїм мужикам? Почну говорити про догми: боюсь, щоб ще єресі якої не наплутати. Ну, тоді б певно на мене посипалось стільки жалоб і доносів, що й у десятьох водах не обмився б. Читати з казальниці те, що інші понаписували й понадруковували, признаюсь вам, і стидно і очі не служать: і все той клопіт, що й їх я багато не розумію. А говорити так, що на язик навернеться і стидно й совісно. Я знаю, що бесідник я не мудрий. Заснуть мої парафіяни, їй-богу заснуть, коли почну їм говорити про те, що не в'яжеться безпосередньо з їх життям. Не маю того дару говорити плавно і до-
