по своїй самотній келії. — Але пожди лишень ти, — кричав він і грозив кулаками до стіни, — прийде ще й мій час! Порахуємось ми з собою!
От тим то й не диво, що вся злість, уся ненависть патра Ґавдентія громадилась над головою пріора, і що кожна стріча з тим його «першим по Бозі наставником» була для нього дуже важка, тим важча, що до ненависти і злоби мимоволі якось домішувалось глибоке почуття встиду й пониженої людської гідности.
Пріор розумів усе те дуже добре, але розумів також, що раз відкритий, як шпигун, патер Ґавдентій стався супроти нього зовсім безсильним, і для того всякими способами старався продовжити й загострити муки безталанного патра. І так в спільній їдальні він казав йому сідати насупроти себе; було це гонорове місце, де сідав звичайно той із братії, хто в цілім конвенті вважався першою особою після пріора. Але пріор не удостоював Ґавдентія ні одного слова, розмовляв з тими, що сиділи поруч нього, не перестаючи тим часом проверчувати його своїм проникливим, добродушно-насмішливим поглядом. Патер Ґавдентій весь аж горів на своїм почеснім місці під тими поглядами пріора, — він почув відразу, що пріор захотів посадити його на прилюдне позорище, і весь час сидів мовчки, згорбившись, з похиленим лицем, силкуючись нікого не бачити й нічого не чути. Він ні за що не був би осмілився заговорити до свого сусіда, бо майже напевно знав, що той прикинеться, мов би не чув нічого
