Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/237

Цю сторінку схвалено

словом не виявив йому ані ворогування, ні обурення, але попри те давніша його сміховальська роля відразу обірвалася, всі відвернулися від нього, а ті, що вперед так любили слухати його оповідань і жартів, тепер або минали його мовчки, або перекидались з ним самими конечними, короткими словами. У кожного з братії при стрічі з ним поневолі якось простягалось лице, зішнуровувались уста, і обличчя приймали пісний та набожний вираз. Весь цей місяць був для патра Ґавдентія як одне ненастанне silentium[1], котре ставалось ще тим дошкульніше, бо пріор ані на крок не випускав його з манастирських мурів, не посилав його, як бувало, на служби ні в міські ні в замісцеві церкви.

Патер непохитно зносив цю загальну неприхильність до нього братії, але все таки видко було, що вона дуже живо допікала йому і що він уважав її великою для себе оскорбою. Аджеж він не робив нічогісінько протизаконного! Аджеж хто знає, може й кожний із братії преспокійно робив те саме! А отжеж вони приязненько розмовляють один з одним, гуляючи вкупі по манастирськім саду, сміються, жартують, плещуть один одного по плечах, рвуть разом спілі вишні, а тільки його одного обминають, як заповітреного.

— Все це інтрига того сибарита, того дрантивого пріора, — аж скреготав з лютости зубами патер, ходячи там і назад

  1. Мовчанка.