— То тож то й біда, що мабуть усе знають.
— Усе знають! А то яким способом?
— А лихий їх знає. Боюсь, чи не той проклятий Гершко, балагула… — І, не докінчивши, він звернувся до патра: — Чи ви, єгомость, не їхали з таким рудим, зизоватим жидком?
— А з ним, — відказав патер, немило вражений тим питанням.
— А чи не випитував він вас: хто ви, куди і за чим їдете?
— Випитував.
— І що ви йому сказали?
Патер коротко розповів мужикам свою розмову з балагулою.
— Ну, так і є, — сказав Боровий, — з такої бесіди він мусив догадатись, що тут щось не спроста. Ніякі комісанти у нас по селах ніколи не їздять. Ще щастя ваше, що просто не завіз вас до станового.
— Але як же це? Що він міг підозрівати? — скрикнув патер і почув, як йому попід груди зробилось гаряче, а по-за плечима мов морозом потягло.
— Що міг підозрівати то лихий його знає, але я те тільки, знаю, що, лишивши вас, він ночував в нашім селі в шинку, а вчора рано орендарі з ним разом їздили до станового. Того й ждати, що цеї ночі всі дороги жандармами та десяцькими обставлять.
Патер стояв, мов у воду опущений.
— Ну, чень[1] то воно так зле не буде, — зачав потішати присяжний, що привів
- ↑ Чень — може.
