Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/198

Цю сторінку схвалено
VIII.

Тяжка, безконечно довга була та ніч для патра Ґавдентія! Сам самісінький, запертий в опущеній хаті, в котрій пахло вогкістю, віяло ще не зовсім засохлими сльозами, він не міг ані на хвилю заснути. Вражіння прожитого дня хоч не дразнили його нервів яркими картинами, але проймали цілу його істоту якимсь холодом, от як проймає нас дрібнесенький осінній студений дощ. Невеселі думи ворушилися в його голові й прогонювали сон з його повік; але може ще дужче прогонювали його інші недогоди: затхле повітря пустки, тверда, тільки з соломи, верети[1] і солом'яної подушки зложена постіль, і блощиці, котрі, виголоднівшись, з усіх кутів у пітьмі так і налазили, так і впивалися в його тіло. Немов посолений пискір вився патер на твердих дошках; зразу старався вмовити в себе, що все те — заслуга перед Богом, що все те — терпіння, нерозлучні з усяким великим ділом, з апостольством. Він навіть на хвилю уявив себе древнім аскетом, що прикладає хробаки до розгноєної рани зі словами: «Їжте, що вам Бог призначив». Але його нерви, непривичні до такого мучеництва, не давали вспокоїтись такою філософією; він кілька разів зривався, ходив по хаті, що крок зачіпаючи в пітьмі то ногами, то головою за якусь несподівану заваду. Радо був би засвітив світло, але світла ніякого в тій проклятій норі не було. Думав якийсь

  1. Верето — рядно.