ані слуху, ані духу. Де він, що з ним, Бог знає. Казав становий, що вже й не побачимо його ніколи. Жінка лишилась, діти дрібні, ридають, плачуть… Та й чи одні вони! По всіх селах те саме.
— Бог надія наша… Для його слави й потерпіти треба. Він для нас більше терпів, — промовив патер.
— Так, так, ми це знаємо! Ми й не нарікаємо, хоч і як тяжко приходиться. О, поздоров Боже вас, що ви не злякались труду й небезпеки і прибули до нас! І кажете, що прибули потішити нас?
— Так, словом Божим, — сказав патер, котрому якось ненаручно зробилося при тих словах. З бесіди цього мужика тремтіло тяжке, наболіле горе, а в нього на серці так було тяжко, так якось мутно і мляво, що він не чув у собі доволі сили навіть словом Божим потішити тих зболілих. Йому так і ввижалося, що всяке слово буде для них не правдивою потіхою, а кількахвилевим забуттям, по котрім вони прокинуться на нове горе.
Тим часом присяжний приступив до нього зовсім близько, нахилив навіть голову і, немов боячися, щоб ті шумливі верби не підслухали його слів, прошептав:
— Ну, а добрі вісті привозите? — А коли патер, мабуть з зачудовання, якийсь час нічого не відповідав, він додав сам до себе. — Ну, це вже певно, що воно щось не без того. Аджеж дарма б ви не їхали з Риму аж сюди.
— Про які це добрі вісті ви питаєте? — спитав здивований патер.
