— Ну, так що ж мені, по-вашому, робити? — спитав він.
Староста подумав добру хвилю, а відтак, очевидно постановивши щось, сказав твердо і сухо:
— Ходім до хати! А про все те нікому нічого, розумієте?
Патер не прирікав і не супротивлявся. Він був дуже якось сам не свій.
Старостиха подала вечерю: борщ і гарячі бараболі. Запросили й патра, але не йшла йому в горло та вечеря. Якийсь понурий, важкий дух обхопив його в тій тісній хаті, повній пари та просиченій запахом квасної капусти, кожухів і людського поту. Він пильно вдивлювався в лиця людей, що сиділи поруч нього коло стола: грубі, неотесані риси, — черстві, спрацьовані руки, осмалені сонцем і вітрами, немов облиплі землею, з котрої живуть. В очах їх, правда, тліє вогник звірячого чуття, але зовсім — так бачилось патерові, — не світиться ясне полум'я якихнебудь вищих думок, релігійного пориву, мучеництва за віру. На низьких, тупих чолах видно хіба лінивство думки й упір, властивий дикарям — чи не це були джерела їх мучеництва? Щось мов кліщами здавлювало серце у патра. І він має в ту темну, м'ясисту масу тхнути духа! Має в тих грубих кльоцах[1] розпалити чистий, святий вогонь, котрим
- ↑ Кльоц — колода.
