Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/192

Цю сторінку схвалено

— Ну, так що ж мені, по-вашому, робити? — спитав він.

Староста подумав добру хвилю, а відтак, очевидно постановивши щось, сказав твердо і сухо:

— Ходім до хати! А про все те нікому нічого, розумієте?

Патер не прирікав і не супротивлявся. Він був дуже якось сам не свій.

VII.

Старостиха подала вечерю: борщ і гарячі бараболі. Запросили й патра, але не йшла йому в горло та вечеря. Якийсь понурий, важкий дух обхопив його в тій тісній хаті, повній пари та просиченій запахом квасної капусти, кожухів і людського поту. Він пильно вдивлювався в лиця людей, що сиділи поруч нього коло стола: грубі, неотесані риси, — черстві, спрацьовані руки, осмалені сонцем і вітрами, немов облиплі землею, з котрої живуть. В очах їх, правда, тліє вогник звірячого чуття, але зовсім — так бачилось патерові, — не світиться ясне полум'я якихнебудь вищих думок, релігійного пориву, мучеництва за віру. На низьких, тупих чолах видно хіба лінивство думки й упір, властивий дикарям — чи не це були джерела їх мучеництва? Щось мов кліщами здавлювало серце у патра. І він має в ту темну, м'ясисту масу тхнути духа! Має в тих грубих кльоцах[1] розпалити чистий, святий вогонь, котрим

  1. Кльоц — колода.