— Я не смів у вашій хаті при всіх говорити, щоб вам, часом, не наробити клопоту, але тут вам признаюся. Я католицький ксьондз, присланий до вас просто з Риму. Я бачився з вашими, що їздили до святого отця, бачився з Франковським, і він мені казав удатися до вас.
— Дурний його піп христив, коли так! — буркнув понуро староста.
— А то чому? А то чому? — сквапно запитав патер.
— А тому, що біда буде і вам, і мені.
— Яка біда? Прецінь же про мій приїзд ніхто, крім вас, досі не знає, а ви чень же не такий, щоб…
— Щоб доніс на вас? Ну, про це не бійтеся! Я вже знаю, чим то пахне. Тоді б нас обох запакували.
— Ну, так чого ж боятися?
— Чого боятися? Ну, добре, що ви приїхали скрито, а що дальше буде? В мене ви навіть ночувати нині не можете, бо в нас почали жандармські патрулі ходити по селах, ну, і звісно — зараз до старости… А скоро в селі появитесь, то зараз хто-небудь донесе.
— Алеж я за пашпортом.
— Те-те-те, будуть вони дивитися на ваш пашпорт. Тут у нас надзір дуже гострий. Подиблють чужого чоловіка, що по селах волочиться, й арештують, слідять, хто такий, відки, за чим? На це можете числити напевно.
Патрові трохи недобре зробилося, коли почув таку рацію[1].
- ↑ Рація — промова.
