ком, з претензією до дозрілости, інтеліґенції і, хто знає, може навіть до переконань.
І Михась пізнав мене також від першого разу і, всміхаючися, подав мені руку. Ми привіталися.
— Як же тобі тут ведеться? Як жиєш? — запитав я.
— Добре, добре! От як в нас у бурсі, — відповів Михась, киваючи головою. — Ще ліпше було би, якби вікт[1] був ліпший.
— А певно, — підхопив я, — тут у вас у бурсі мусить бути не погано. Так багато молодих людей, товаришів, приятелів… весело, нема що й мовити.
Бурсаки, що йшли з Михасем, глянули по собі і почали сміятися якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнувся якось дивно.
— Ну, щоби так дуже весело, цього не скажу, але все… от собі! А втім ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу. Тільки те зле, що як прийде обід, то таке штуркання, такі бійки!… Один рветься перед другим… навіть з'їсти спокійно не можна.
— А як же там ваша гімназія? Професорів мусите мати добрих, розуміється?
— Та чому би ні, — відповів Михась якось нерадо. — Професори ввійдуть… щоби так багато вимагали, то ні… Навчиться чоловік лекції напам'ять слово в слово, та й по всьому. Тільки біда, що як не раз їсти хочеться, то й наука не йде до голови.
- ↑ Вікт — харчування.
