— «Zle żyjemy, paniczu»[1], — відповідають вони мені ламаною польщиною. І почали розповідати, що відколи прогнано їх священика, вони не мають спокою, сумління мучить їх ходити до православної церкви, але становий велить гнати їх жандармами. Якийсь час вони носили новонароджених дітей до хреста аж до місточка, віддаленого десять миль, до латинського ксьондза, до нього ж їздили сповідатися й причащатися. Але тепер, коли того ксьондза також вигнано, зовсім уже не мають до кого удатися, — діти живуть нехрещені, молоді невінчані, — «bo to, co pop robi, to przeciek nie może byc ważne»![2].
«З сльозами розповідали мені люди про свою нужду, намагаючись при тім і зо мною і поміж собою говорити по-польськи.
— Але що ж це значить, — спитав я їх вкінці, — що ви й мову свою, як бачу, змінили?
— «А dyć my teraz polskiej religii, to i mowić po polsku musimy»[3], — відказав один. «Nie chcemy ani ruskiej religii, ani ruskiej mowy»[4] — відказав гнівно другий.
«Що було мені чинити серед таких обставин? Очевидна річ, що відводити тих людей від їх опору — була б річ і безхосенна, і незгідна з моїми переконаннями. Лишалось тільки одно: подумати, як би можна, хоч почасти, задовольнити їх потребу, піддержати їх в їх тяжкій бо-
