Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/167

Цю сторінку схвалено

і хрупали, мов не знати який присмак, поки батько, побачивши це, з лютости не почастував їх ременем.

Але от зближались Різдвяні Свята. Батько ставав чимраз понуріший, почав рідше виходити з хати, а не раз цілими днями сидів під вікном, опершись ліктями о стару полупану скриню, що заступала в хаті місце стола. Вони живились тільки тим, що мати день від дня вижебрала у багатших сусідок: часом пару картоплин, часом мищину бобу або дворічної, напівперегнилої, фасолі, від котрої у недужих дітей страшно боліли животи. На Святий Вечір потис мороз, — не стало нічого їсти. Старший хлопчик зовсім занедужав: уже й їсти не просив, тільки стиха стогнав і хрипів. Страшним тупим поглядом зиркав батько час від часу в той темний кут на печі, відки доносились ті рвучі за серце дитячі стогнання.

— Jak myslisz, długo jeszcze Jontek pociągnie?[1] — спитав він у жінки, що якраз вернула з останньої безхосенної[2] хідьби по сусідках, і, ціла дрижачи від холоду, скулилась на припічку, встромивши в попіл свої босі одубілі ноги.

— Gdzie сі tam długo! — відповіла вона. — Słyszysz, już charczy[3].

— No, to niech się dzieje wola boża![4] — сказав батько й поліз на полицю, шукаючи чогось. Мовчки цікаво слідили за кожним

  1. Як думаєш, довго ще Іван (Йонтек) потягне?
  2. Безхосенний — безкорисний.
  3. Де там довго! Чуєш, вже харчить.
  4. Ну, хай діється Божа воля!