коли його обслугував канцелярійний возний, і кинув перший погляд на стіл з новими газетами. Він прочитував щодня всі газети, видавані в Галичині, щоб поінформуватися про настрій у краю; особливо пильно читав львівські газети, а найпильніше, розуміється, опозиційні.
— Є вже газети? — запитав він канцелярійного возного.
— До послуг, ваша ексцеленціє! — була відповідь.
Його ексцеленція приступив до столу з газетами й окинув бистрим поглядом усе видане вчора вечір і сьогодні рано. Ось і лежали вони в найкращім ладі і згоді на одній дошці: урядова «Бабуся Львівська» зі своїм руським прихвостнем «Народнім Часопесиком» — твором, яким його ексцеленція гордився не мало. Обік них лежав усе охочий до послуг «Перегляд Масляний», далі люта колись, а тепер беззуба «Шмата Народова», а наліво обі опозиційні газети «Фуражер Львівський» і… Ов, а це що таке? Другого опозиційника, «Сінника Польського», ні видом видати, ні слихом слихати! А де ж то він? Чи йому що сталося?
— А де «Сінник Польський»? — запитав його ексцеленція канцелярійного возного.
— Ще не принесли.
— Там до чорта! А то чому?
Його ексцеленція розсердився. На сьогоднішній нумер «Сінника Польського» він був особливо цікавий. Це мав бути маленький архитвір дневникарства, тріумф його урядової політики. Аджеж перед двома днями станула умова між ним
