що це п'яниця й безбожник; професор закидав попові, що тягне до шизми й кандидуе за московські рублі. А зі Львова не приходило ніщо, жадна нова інструкція. Лиш два дні перед вибором надійшла лаконічна телеграма: «Поки що все по-старому».
Розуміється, я вже заздалегідь поробив усі приготовання і був спокійний. Минув іще день. В повіті клекотіло, як у казані. Відбувалися збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії; сипались кореспонденції, напасті, інтерпеляції і спростування. Розворушення росло до нечуваних розмірів.
Нараз, уже по замкненню канцелярії, отже вечером перед самим днем виборів надходить шіфрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю штемпель і читаю:
«При завтрішнім виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом».
А під тим підпис мого впливового приятеля.
Можеш собі подумати, як мені зробилося на душі. Про автентичність наказу не було що й сумніватися, — я знав аж занадто добре стиль таких наказів, а в оцьому спеціяльно, бачилось мені, лежав глибокий політичний змисл. Та пункт тяжкости цього наказу бачив я зовсім деінде. Аджеж уже був вечір, завтра мали відбутися вибори і то рівночасно в трьох місточках, досить віддалених одне від одного. Наказ прийшов пізно, а проте мені велено віднести блискучу
