не маєш чого гордитися нею. Це зовсім цілковиті простаки, і лише для того бавляться в опозицію, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селі.
— Їх душ і мотивів я не знаю. Знаю тільки, що вони домагаються таких елементарних речей, як обрахунку громадської каси, прилюдного ліцитовання[1] громадських ґрунтів і т. і. Тому то по їх боці й стала найбільша часть людей у селі, і ця більшість побідила також при виборах. Боюсь, що коли цей вибір буде уневажнений, то в селі може прийти до поважних розрухів.
— Ха, ха, ха! — голосно зареготався пан староста. — Розрухів, кажеш! Вибачай, але мене сміх збирає. Ха, ха, ха! У мене розрухи! Ну, то ти зовсім не знаєш нашого хлопства. Не бійся, любчику! Ще я пан над ними, і вони мусять скакати так, як я заграю, а не я під їх дудку. Вибір буде уневажнений, це таке певне, як амінь в «Отченаші», і дотеперішній начальник мусить бути вибраний наново.
— Але яку ж ціль може мати така політика? — запитав я, зачудований. — Говорю «політика», бо селяни зараз у першій розмові назвали мені цілий десяток сіл, де, як кажуть, війтами є самі славні злодії, ошуканці, збуї[2], що тішаться очевидною протекцією властей.
— Це неправда, любчику мій. Рішуче неправда. Славні злодії! Хіба ж хоч одному
