безглузді зажалення й протоколярно ствердив їх неправдивість. Це в мене порядок, і на тім хочу мати спокій.
— Навіть у такім разі, коли люстратор доконав цього урядового очищення за порядну оплату з теплої руки? — запитав я.
— Знов інсинуація, якої не можеш доказати. А втім, що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений, і я не ручу за його чесноту.
— Зачинаю розуміти, — промовив я. — Одне лише неясне ще мені. Пан староста самі сказали, що проти К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справоздання вивело справу зовсім на чистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справоздання?
— Я? Особисто? — здивовано запитав староста. — Ну, особисто… але яке, властиво, діло тобі до мого особистого переконання?
— Аджеж пан староста подекуди також заняли становище в тій супереці, яка в тім селі ведеться між купкою визискувачів і купкою молодших, більш освічених селян, так званою «партією читальників».
— Ах, не говори мені про тих огидних драбуг[1]. Самі грубіяни, раубшіци[2] та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дійсно, твоя школа! Але кажу тобі,
