Я подякував йому й додав, що радше пообідаю в місті, бо ж надіюся напевно, що буду пущений на вільну ногу: аджеж пан староста знають дуже добре, що я зовсім невинний.
— О, любчику! — відізвався пан староста, розсміявшися сердечно, — помиляєшся дуже. Невинний! Ти невинний? Алеж ти вже тим самим винний, що загалом існуєш. А ще до того тут, у моїм повіті. Знаєш, я не можу тобі дарувати цього. Справді, це було негарно з твого боку зробити такого збитка мені, твойому давньому шкільному товаришеві. І за що? Чисто й виключно з рафінованої злоби, щоб мені в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признайся лиш одверто, хіба це не правда?
І він поплескав мене по плечі і, мов закоханий, притис мене до своїх грудей.
— Значить, я арештований? — запитав я.
— Арештований! — скрикнув він, немов переполошений. — Що це знов за концепт? Я… тебе арештувати! Мого давнього шкільного товариша арештувати! Того, що так часто вироблював мені шкільні задачі! Того, що помагав мені при матуральнім екзамені! Ні, ані на хвильку ти не був, ані не єси арештований!
— Значить, можу йти собі геть?
— Геть? А то куди?
— До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.
— Ну, що ти! В такім нужденнім гнізді ти мав би якісь орудки! Ні, ні, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі
