Його голос із Стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:
— Аджеж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може цигарку позволиш? Ах, правда, не вживаєш, пам'ятаю, пам'ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що Боже змилуйся!
Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.
— Ах Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням, що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся, і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та, скажи мені сам, якже тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!
Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір'ю сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптовно і на його лиці змалювалося заклопотання.
— Алеж, любий мій, ти певно голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але…
