кольору, трохи похилені в напрямі носової насади, горіли полум'ям дикого завзяття. Коли говорив, то вилом, зроблений у його вилиці браком двох передніх зубів, надавав дивоглядного виразу старечої нескромности рухам його рота і його загостреної бороди, засіяної рідким волоссям. Ціле його тіло, це була мізерна костомашня, лихо прикрита полотняною одежею. На його руках, на долонях, на ліктях, на грудях шкіра була покрита синявими візерунками, татуйованими голкою, моченою в порошку з індіґо, на пам'ятку відвіданих святих місць, одержаних відпустів, сповнених шлюбів.
Коли цей фанатик приступив до купки коло стовпа, його засипали цілим потоком тривожних запитань:
— Ну, ну? Що сказав дон Консольо? Винесути срібну руку? А може б ліпше ціле погруддя? О котрій годині Паллюра має привезти свічки? Привезе сто фунтів? Коли зачнуть дзовнити? Ну? Ну?
Крик збільшувався довкола Джіякоббе. З усіх боків люди тислися до костьола; юрба за юрбою напливала з усіх вулиць і заливала площу. А Джіякоббе, відповідаючи на питання, говорив дуже тихо, немов вимовляв якісь страшні тайни, немов висловлював віщування, принесені з кінця світу. “Він бачив у повітрі, серед кривавої хмари, насамперед грізно простягнену руку, потім чорний серпанок, а потім меч і трубу”.
— Оповідай! Оповідай!
Усіх душі обхопило гарче почуття про чудеса. Всі напирали на нього, щоб говорив іще, іще. Зиркали одні на одних. А оповідання летіло з уст до уст серед тієї зглоченої юрби народу.
Велике червоне зарево піднімалося звільна з овиду до зеніту і бралося охопити ціле небесне склепіння. Здавалося, що понад цілим містечком хвилювали випари з розтопленого металу. В пригаслих блисках сумерків жовте й фіолетове проміння
