вона замкнена; поліційні агенти заступили її, мов драбиною. Він мусів бігти вздовж алеї, повертати вгору, не вихиляючися з гущавини. Але через те він віддалявся від ліска, вертався туди, звідки вийшов. Неясно в його бідній збаламученій голові мигнула остання можливість рятунку: перебігти отак відкритим полем аж до густого лісу Мадрід, а відти пробувати добратися до берега річки, перебігаючи від однієї групи дерев до другої. Це була одинока стежка захищена лісом, що могла довести до Сени, бо годі було думати про те, щоб добратися до неї поперек широких голих площ гіпподрому і площі для вправ кінноти.
Він гнав, гнав щодуху. Але, добігши до алеї Льоншан, він не міг перебігти поперек неї, бо й тут чатували стражники. Тоді, покинувши свій плян утекти через Мадрід і Сену, він мусів обігнути коліно вздовж сіножаті Кателян. Під проводом стражників агенти наближалися; він чув, як вони обкручували його чимраз тіснішими вузлами. Тепер почалася скажена, дика гонитва з запертим віддихом. Він вискакував на пагорби, кидався в рови, перескакував через щораз то нові перепони. Він продирався крізь тернисті хащі, проломлювався крізь штахети. Три рази падав він, зап'явшися за залізні дроти огорож, яких не добачив; але, бухнувши в кропиву, він зривався знову, не чуючи пекучого болю; летів далі, мов шпиганий острогами, мов битий до крови батогами. Тоді то йому пострічалися Ґійом і П'єр, як він біг страшний до непізнання, як кинувся в каламутну воду потоку, мов звір, що бажає покласти останню перепону між собою й собаками. Йому мигнула в голові химерна думка про острівець посеред озера, немов це мала би бути непорушна схованка, коли б тільки він міг добратися до неї. Він марив про те, щоб дістатися туди вплав, та так, щоб ніхто не бачив, і заритися там потайки, тоді б він був безпечний від усякої погоні. І він біг. Аж ось нові стражники змусили його знову звернути з дороги; він мусів знову вертатися, обійти перехресну дорогу при озерах, і так його пригнали, прибили
